Найнебезпечніше захворювання у собак — це сказ, який може передаватись як іншим тваринам, так і людині. Розрізняють дві форми сказу: буйну і тиху. На першій стадії буйного сказу, через 2—3 дні після зараження, собака стає неспокійним, намагається забитися в темний куток. Потім починає кидатись на уявного ворога, кусає повітря, стає злим, намагається втекти і кусати все, що трапиться на шляху, після цього настає параліч задньої частини тіла, нижньої щелепи і тварина гине.

Люди покусані скаженими, бродячими або собаками з підозрою на сказ, повинні негайно з’явитись до лікаря. Вирішальне значення в боротьбі зі сказом має профілактичне щеплення, яке раз у рік роблять усім собакам у ветеринарних закладах.

Одна з найбільш поширених і небезпечних хвороб собак, особливо молодняка, це чума. Розрізняють три форми захворювання: легенева, кишково-шлункова і нервова. Ознаки захворювання собак чумою такі: запалення слизових оболонок носа, рота і очей, виділення гнійної рідини з носа та очей.

Такого собаку треба ізолювати в сухому і теплому місці й негайно звернутися до ветеринарного лікаря, пам’ятаючи, що хвороба па початку її легше піддається лікуванню. Тепер створена профілактична вакцина, яка може дати на перший період імунітет проти чуми.

Слід постійно стежити й за тим, щоб у собак не заводилися воші, блохи і волосоїди. Усі ці паразити, викликаючи сверблячку і розчіси, призводять до екземи і виснаження тварин. Щенята, уражені паразитами, значно відстають у рості і розвитку.

Різноманітні поранення, укуси, які часто бувають у собак, звичайно заживають без сторонньої допомоги. При великих і глибоких укусах рану слід промити розчином марганцево-кислого калію, а потім присипати ксероформом або йодоформом.

У період літньо-осіннього полювання собаку іноді кусають гадюки. В такому випадку ранку треба негайно розрізати, щоб зійшло більше крові, а на місце укусу іпухлини слід покласти холодний компрес з марганцевокислого калію.

Якщо собаку покусали бджоли або оси, то до ужалених місць корисно прикласти холодні примочки з слабкого розчину нашатирного спирту.

Притравку провадять трьома способами: на землі; в штучній норі та в природних норах. Тренування можна починати тоді, коли щеняті буде півроку, хоч інколи щенята починають працювати й раніше.

Притравку на землі здійснюють за допомогою підсадних звірів, якими можуть бути і бродячі в лісі коти. Під час зустрічі потрібно на нього нацькувати собаку, який заганяє кота на дерево і обгавкує. До цього способу натаскування вдаються тоді, коли собака не йде в нору, а мисливець не має іншого підсадного звіра — лисиці або енотовидного собаки.

Найкраще, звичайно, проводити притравку з лисицею або єнотовидним собакою, які в майбутньому будуть основними об’єктами полювання нірного собаки. У цьому разі натаскування необхідно проводити в закритій вольєрі, аби звір не зміг утекти. Звірю звичайно перев’язують морду, щоб він при першому кидку собаки не завдав тому травми, що може негативно позначитися па сміливості собаки. Якщо собака проявив злість та азарт при обгавкуванні звіра, можна починати .натаскування в штучній норі.

Тепер в ряді обласних рад УТМР організовано штучні двокільцеві нори, в яких можна провадити польові випробування та змагання нірних собак, але, звичайно, такі нори не завжди доступні мисливцям. Тому господарі молодих собак можуть провадити притравку в штучних примітивних норах. Розміри нори такі: ширина оду 20—25 см, висота до 35 см, довжина 5—6 м. Один кінець є входом у нору, а протилежний — тупиком, де нора має закінчуватися круглим або багатогранним котлом діаметром 60 см. Верх нори накривають дошками. Якщо довжина нори до 5 м, потрібно мати двосторонні чотири кришки. Вхідний отвір у нору та вхід у котел повинні бути двостулковими і закриватись металевими засувками — «шиберами» з отворами. Вони дозволяють затримувати звіра в норі і перекривати її в будь-якому місці. В середній частині нори невинен бути котел таких же розмірів, як і тупиковий, з шиберами з обох боків.

Притравку провадять так: через вхідний отвір впускають лисицю, переганяють її в перший котел і закривают шибером. Через 2 хвилини впускають у вхідний отвір молодого собаку, попередньо знявши з нього нашийник. Якщо собака без заохочування пішов до нори, зачиняють вхідний отвір шибером і він, підійшовши до котла, де знаходиться лисиця, і почувши запах останньої, починає обгавкування. Буває, що молодий, малодосвідчений собака відмовляється зайти до нори, тоді господар повинен підбадьорити його, ласкаво погладити і, натравлюючи звичним звуком (опрацьованим раніше), намагатись, щоб собака все ж таки ввійшов до нори.

Аж ніяк не можна штовхати собаку в нору або застосовувати якісь інші заходи примусу, бо це може зіпсувати собаку.

В цьому разі потрібно спробувати посадити собаку через кришку труби перед шибером котла, в якому сидить лисиця і закрити трубу кришкою так, щоб залишилась щілина перед котлом. Потім можна починати нацьковувати собаку голосом і, якщо він почав обгавкувати звіра, через кілька хвилин витягти пса з труби і спробувати впустити його через вхідний отвір. Коли він дійде до місця перебування лисиці, треба знову енергійно повторити нацьковування. Після обгавкування звіра собакою треба відкрити шибери котла, щоб собака міг перегнати лисицю до другого котла.

Перше натаскування треба проводити не довше 5 хвилин, збільшуючи за кожним разом час обгавкування звіра собакою до 20 хвилин.

Як тільки молодий собака навчився добре працювати в штучній норі, можна приступати до полювання в природних норах. Для цього спочатку треба обирати не дуже глибокі нори з невеликою кількістю віднірків.

Якщо собака виявив високі якості роботи на полюванні ч природних норах, треба перед племінним використанням краще перевірити його на польових випробуваннях, які проводять  одного мисливського собаківництва мисливських районних та обласних організацій.

Подавання предметів нірними собаками є досить важливою особливістю цієї породи. Адже собака, задушивши звіра в норі, мусить витягти його звідти. Коли ж він цього не зробить, мисливець повинен розкопувати нору, щоб видобути задушену здобич, що завдає великої шкоди відтворенню нірного звіра.

Спортивне полювання на лисицю проводять в осінньо-зимовий сезон, а найбільш вдале — в період перебування виводка в норі. Винищувати цих хижаків можна за спеціальним дозволом мисливських організацій.

Лисиця восени перебуває в норі головним чином у дощовий період, взимку під час завірюхи, відлиги, а іноді і в сильний мороз. Після великого снігопаду або з наближенням непогоди лисиця також відсиджується в норі.

Часто-густо буває, що лисиці ховаються в нору, рятуючись від переслідування гончаків. Тому полювання з нірними собаками можна сполучати з полюванням з гончаками, що збільшує добутливість. Наявність лисиці в норі нірний собака виявляє нюхом за вхідними слідами.

Підходити до нори мисливець повинен з великою обережністю. Слід обрати таке місце, звідки видно всі вхідні отвори до нори. Коли мисливець стає на місце, він повинен дотримуватись всіх правил маскування, урахувати напрям вітру, як і при загінному полюванні.

Коли мисливець пускає собаку у йору, він керує нею безшумними сигналами. Собака в норі, почувши звіра, починає обгавкувати його. Іноді лисиця швидко вискакує з одного з віднірків і потрапляє під постріл мисливця. Якщо в старій норі є багато віднірків, треба полювати вдвох або втрьох.

Якщо лисиця пішла в глухий віднірок, тоді потрібно чималий час, щоб собака, міняючись місцями з лисицею, примусив її покинути нору. Часом собака після стомливої роботи може вийти з нори. Тоді через кілька секунд лисиця також може покинути нору і з’явитись на поверхні так само несподівано, як і в першому випадку.

Успіх полювання повністю залежить від пильності та витримки мисливця. Йому необхідно знати, що інколи під час негоди в одній норі може бути 2—3 лисиці. Вони можуть вискакувати поступово, одна за одною, тому треба врахувати, що після відстрілу першої необхідно залишатись на місці, дотримуючись повної тиші, щоб не перешкодити вийти з нори й іншим лисицям.

Собаки цієї породи володіють багатьма досить цінними властивостями: а) досить великої сили комплексом чуття (нюх, слух та зір); б) природними нахилами до прояву майстерності та «доповіді»; в) лагідністю характеру та мисливським завзяттям, які допомагають успішно провадити натаскування па звіра та птаха; г) природною схильністю до в’язкого переслідування об’єкта полювання, до обгавкування птаха, що сидить, або звіра, який зупинився; д) винятковою вірністю своєму господарю при полюванні на великого звіра (ведмедя).

Необхідно відмітити, що використання собак цієї породи вимагає спеціального тренування у різних видах полювання, тому і вибір щеняти або дорослого собаки треба провадити під контролем секції породного собаківництва товариства мисливців. При придбанні щеняти треба знати, хто були його батьки та діди, які оцінки вони мали на виставках та польових випробуваннях, тобто мати гарантію, що з щеняти можна виростити доброго мисливського собаку.

Підбір плідників, спаровування, догляд за щенятами і сукою, дальше утримання та попереднє дресирування будуть подібними до вже описаних.

До того, як взяти щеня в ліс для наганяння, воно повинно вміти ходити на поводку, бути слухняним, відчувати свою залежність, добре йти па поклик, не кидатись на свійських тварин тощо.

Для наганяння потрібно вибрати такі лісові угіддя, де є значна кількість зайців та лисиць. На підході до лісу не треба відразу пускати собаку, а слід трохи постояти, заспокоїти його, якщо він гарячкує, і дати йому прикорм. Потім слід увійти до лісу і, знявши нашийник, пустити собаку на пошук.

паратість (швидкість гону) собака саме під час тренування і полювання вдосконалює.

Пошук у собаки потрібно розвивати, перебуваючи в лісі, нагадуванням собаці про свою присутність. Гончак, знаючи, що господар тут, недалеко від нього, буде почувати себе сміливіше, виявляти ініціативу, поступово віддалятиметься, пошук стане більш широким і глибоким.

Не слід боятись, що гончак може заблудитись і не повернутись в кінці полювання. А тому не рекомендуємо до певного часу викликати собаку голосом, азартно манити його начебто на гарячий слід, користуватися трубою, бо така поведінка власника ніякої користі для розвитку широкого пошуку не дасть. Щоб не загубити собаку в лісі, необхідно коли-не-коли давати сигнали рогом. Гончак почує сигнал, триматиметься напряму мисливця і продовжуватиме пошук.

Деякі власники гончаків практикують наганяння мовчки, боячись своїм гучним порськанням підняти звіра. Такий метод наганяння є хибним, бо собака витрачає багато часу для перевірки місцеположення мисливця, припиняючи пошук дичини.

Не дозволяється силувати і карати собаку, якщо він відмовляється йти па пошук. Цим можна тільки залякати несміливого собаку, і він зовсім відмовиться від розшуків звіра. Краще з таким собакою частіше бувати в лісі і по­ступово привчати його до пошуку.

Правильним наганянням виробляється така важлива властивість гончака, як в’язкість під час гону. Гончак повинен гнати звіра доти, поки мисливець не вб’є його. Якщо гончак припинив гін, потрібно, не чекаючи його повернення, негайно підійти до місця сколювання та допомогти собаці знайти слід. Треба пам’ятати, що місце, де собака загубив слід звіра, завжди позаду від того місця, де він припинив гін. В цьому разі необхідно повернутись трохи назад і разом з собакою зробити коло.

Якщо собака відразу пішов у кущі і не боїться відійти від мисливця, потрібно вибрати собі стежку, просіку і йти по ній, заохочуючи його словами: «шукай, шукай, собачко», «знайди, знайди його», «підніми косого». Собака буде знати, що господар іде в напрямі її пошуку, а тому спокійно продовжуватиме пошук. Якщо звіра багато, гончак може швидко підняти зайця з лігвища і кинутись навздогін за ним, подаючи з великим азартом голос. Через деякий час гін може припинитись і гончак, загубивши слід звіра, повертається до господаря.  Мисливець повинен якомога швидше підійти на місце сколювання (де собака тимчасово загубив слід), заохотити гончака енергійно шукати втрачений слід. Коли ж гончак візьме слід, він ще з більшим азартом і голосом буде продовжувати гін звіра. Цим буде покладено початок наганяння, яке потрібно після цього систематично проводити в наступні дні.

При наступних виходах у ліс треба обмежувати роботу гончака 2-3 годинами, включаючи сюди пошук звіра і гін. В міру втягування гончака в роботу необхідно давати можливість йому більше працювати на гону, бо саме там він набирає досвід тривалого переслідування звіра.

Часто буває, що гончак під час першої зустрічі із звіром не подає голосу, а проводить гін мовчки. Деякі гончі собаки довгий час не відходять від мисливця, не йдуть на пошук. Таких гончаків не треба бракувати передчасно, бо згодом внаслідок тренування вони починають непогано гнати звіра. Отже, мисливцеві необхідно знати, що такі властивості, як пошук, в’язкість, багато в чому залежать, від правильного наганяння. Нюх, голос,

Якщо він на першому колі не знайшов слід, треба зробити друге, більше коло. Одночасно слід заохочувати собаку, словами: «шукай, шукай», «знайди, знайди».

Після кількох виправлень сколювання гончаки виробляють звичку переслідувати одного звіра і не збиваються па слід іншого, який випадково пробіг там же. З метою закріплення в’язкості гончаків потрібно, щоб собака знав не тільки слід, а й забитого звіра і цим самим закріпив мисливську пристрасть. Виробляючи в’язкість у гончака, мисливець не повинен повертатись з лісу без собаки, якщо той ще продовжує гін і важко його відкликати. Гончак, який залишився в лісі сам, не знайшовши господаря, піде додому, але в майбутньому у нього з’являється нерішучість в лісі, що зменшує в’язкість.

Щоб легко було відкликати гончака, потрібно тренуванням виробити у нього уміння за певною командою підходити до свого господаря, розуміти і реагувати на сигнал, засвоїти команду «стояти».

Найкращий час для наганяння весна (квітень — травень) та осінь (вересень — жовтень — листопад). Можна починати наганяння і влітку, тільки вранці, якщо є роса і свіжий виразний слід. Саме по них гончак швидше знайде лігвище звіра і підніме його.

Наганяння молодого гончака по пороші завдає великої шкоди. Він звикає гнати на око, бачачи слід, і більше використовує зір, ніж нюх. Внаслідок цього гончак не може визначити, який слід більш свіжий та в який бік біжить звір, починає подавати голос на будь-який слід і гонить звіра часто-густо «в п’яту», а це призводить до пустобрехства і слабкого голосу.

Таким чином, наганяння треба провадити весною по чорній стежині, а потім повторити його восени. Лише потім можна сміливо пустити собаку працювати і на білу стежину. Такий гончак і на пороші буде правильно гнати звіра і не зіб’ється на старий слід.

Не можна проводити під час наганяння відстріл дичини (тетерука, качки, білки). Ще гірше, якщо мисливець одночасно з наганянням буде примушувати гончака розшукувати ці об’єкти полювання. Це може зіпсувати собаку. Якщо гончак звикне виганяти дичину під постріл, він, як тільки почує постріл, буде кидати гін зайця чи лисиці.

Основною умовою цього є, звичайно, правильне дресирування та натаскування спанієля. Попереднє дресирування провадиться з 2-місячного віку тими самими прийомами, що й для інших лягавих. Основна природна властивість спанієля, якою він володіє в роботі, це подавання предмета, а в подальшому і дичини власникові. На опрацювання цієї навички власнику спанієля необхідно звернути якнайбільшу увагу, щоб собака подавав дичину чітко, безвідмовно з води та суходолу, не деформуючи тушки. Ці способи попереднього дресирування вже описані в розділах про дресирування лягавих та інших порід собак. На полюванні та під час польових випробувань спанієль повинен показати енергійний пошук галопом, нешироким човником, віддаляючись від мисливця по паралелях не далі як на 30 м. Така вимога ставиться, щоб забезпечити мисливцю можливість бути від птаха на відстані пострілу в момент його зльоту.

Взявши слід птаха або ж запах верхнім чуттям, спанієль переходить до напруженого пошуку, енергійно помахуючи хвостом. Наближаючись до птаха, що затаївся чи біжить, спанієль робить коротку зупинку, потім переходить на підводку швидкою ходою та піднімає птаха на крило, часто при цьому він подає голос. Після відстрілу дичини, за командою мисливця, спанієль повинен знайти вбитого птаха і принести його.

На випробуваннях оцінюють такі властивості спанієлей: нюх, швидкість та правильність пошуку, потяжку та підводку, настійність в роботі, красиву подачу вбитого птаха та слухняність.

Польова муштра включає 3 основних прийоми: а) опрацювання пошуку; б) ознайомлення з птахами; в) привчання до пострілу при падінні дичини.

Щоб полювання з собакою було більш добутливим, а також давало відповідну естетичну насолоду, слід виробити у нього правильний пошук, який би забезпечував прояв собакою природжених інстинктів і навичок.

Керуючи собакою під час опрацювання пошуку, особливе значення має вже засвоєна собакою під час попереднього дресирування навичка — тривалий свист. Тепер же потрібно засвоїти нову навичку — короткий свист, який подається собаці при повороті його на нову паралель, одночасно з жестом руки, який вказує, в якому напрямі собака повинен рухатись. Ці команди дадуть можливість привчити собаку робити пошук човником. Необхідно мати на увазі, що рух собаки повинен проходити весь час проти вітру. Це забезпечує уловлення запаху птаха верхнім чуттям.

З першого виходу в поле слід користуватись так званою чок-кордою. Це — шнур завтовшки з олівець і завдовжки 20-25 м, з одного боку якого приладжують карабін, що може обертатись, а з другого боку зроблена петля для тримання шнура в руці.

Перед пуском собаки господар подає команду «даун» або «лежати» і, поклавши собаку, відходить на 4-5 кроків, а потім, повертаючись обличчям проти вітру, подає собаці команду «вперед». Одночасно він рухається в напрямі по­шуку доти, поки собака не пройде 20 м, тобто на відстань довжини чок-корди. Після цього власник собаки подає тривалий заключний свист, і собака повинен повернути за вказівкою руки ліворуч. Мисливець також повинен рухатись ліворуч, поки собака не виконає другу паралель човника.

Якщо собака не слухає свисту, потрібно зробити ривок кордою, який примусить зробити його поворот на паралель. Якщо собака йде в напрямі власника, останній повинен змотувати в руках шнур і знову відпускати його, коли собака віддаляється на паралель. В кінці відстані знову подають команду тривалим свистом, щоб собака зробив поворот. Таким чином, собака вчиться долати паралелі пошуку, який матиме форму човника.

Під час пошуку собака буде зустрічатися з птахами, за якими спочатку буде ганятися. В такому разі потрібно дати команду «не можна» і водночас зробити ривок кордою. Це змушує собаку відвикати кидатися за птахом.

Під час полювання собака, ознайомившись з своєрідним запахом добутих птахів, потім не буде звертати увагу на інших, не мисливських, птахів.

Всі наступні тренування мають проходити проти вітру з використанням чок-корди. В результаті цих тренувань собака повинен засвоїти рух човником, який повинен бути перпендикулярним до напряму вітру. Другий прийом тренування в польових умовах полягає в ознайомленні собаки з птахами.

У собак спортивних порід — пойнтерів, сетерів, курцхаарів і дратхаарів знайомство з птахами проходить шляхом прояву природженої властивості — стойки над птахом, якого почув собака.

У деяких собак ця природна властивість проявляється досить швидко, не більш як за 3—5 виходів у поле. У інших собак стойка виявляється тільки після 10 і більше виходів у поле. Це пояснюється індивідуальними особливостями.

Мисливський собака повинен не тільки робити стойку над птахом, якого він відчув, але й відрізняти один запах від іншого. Для цього потрібно, щоб собака часто зустрічався з різними птахами, що досягається великою, виходів у поле чи на болото. Стойка собаки над птахом не є межею його роботи. Надалі він повинен виробити відчуття запаху на деякій відстані, граничній для його нюху, а після стойки впевненою підводкою підняти птаха на крило, тобто підвести під постріл господареві, і під час зльоту птаха залишитись спокійно на місці стойки.

Щоб закріпити стойку, потрібно також, як і при опрацюванні пошуку, використовувати чок-корду доти, поки у собаки не зникне намір кидатись за дичиною під час зльо­ту. В міру того, як у собаки виробляються згадані рефлекси, зменшується поступово потреба в чок-корді, і надалі собаку зовсім звільняють від неї.

Надмірне затримання собаки в стойці не рекомендується, тому потрібно дати команду «вперед», щоб підняти птаха на крило. Після зльоту птаха необхідно покласти собаку, дати йому короткочасний перепочинок, а через деякий час знову послати його в пошук, не дозволяючи затримуватися па місці зльоту птаха. Саме це виробить у нього звичку вести пошук по слідах птаха. Буває, що собака збудливого типу нервової діяльності, відчуваючи птаха, виконує стойку, але недовгу і піднімає птаха до підходу господаря. В цьому разі необхідно використати чок-корду, затримуючи рух собаки, що йде на потяжці, і зупиняючи його на достатній відстані від місця перебування птаха. Щоб дати можливість розібратись в запахах, мисливець дає собаці змогу деякий час постояти у вимушеній стойці, після чого подати команду «вперед» для підйому птаха на крило. Якщо собака кинеться за птахом, необхідно подати команду «не можна» і свистом відкликати його, підвести до місця стойки і покласти, не караючи, інакше собака не буде підходити на свист.

Інтонація команди для підйому на крило дичини повинна бути спокійною, господар не повинен заходити вперед собаки, а має стояти позаду нього або ж праворуч і тримати на легко натягнутій чок-корді, досягаючи цим рівномірності і плавності руху собаки. Якщо собака користується тугою підводкою, затримуючись на стойці, не можна бити його, бо він буде боятись

робити стойку. Тугі підводки і стойки стають нормою, коли з-під собаки починають стріляти і він бачить падаючу після пострілу дичину.

Слід мати на увазі, що починати муштрувати лягавого собаку треба не раніше річного віку, коли він повністю сформується фізично. Муштрування краще проводити на болоті, де є бекаси або дупелі, що розміщуються завжди на менш болотистих відкритих місцях, на яких найлегше спостерігати рух собаки. Найкращою порою року є весна, в цей час дупель спокійно підпускає собаку до стойки і, піднявшись, переміщується неподалік. Це дає можливість підводити гарячого собаку до птаха, що змінив місце, і краще спостерігати поведінку собаки при потяжці, стойці і підводці. Муштрувати на бекаса весною трохи важче, бо він буває дуже чутливий, часто-густо не допускає собаки, тому таке муштрування краще проводити в серпні — вересні.

Необхідною умовою при проведенні систематичного тренування на болоті є встановлення раціону харчування, в який повинні входити м’ясні продукти, що забезпечують вгодованість собаки та її життєрадісність. Поряд з цим собака повинен і відпочивати.

Описані прийоми пошуку у собак і ознайомлення їх з птахами можна використати також і під час муштрування спанієлів, хоч ці собаки відзначаються деякими особливостями, відмінними від решти лягавих, а саме: вони не мають природної властивості робити стойку. В такому разі їх навчають зупинятись на деякій відстані від птаха, щоб дати можливість господареві підійти до собаки і зробити вдалий постріл по птаху.

Після вироблення у собаки рефлексу щодо пошуку птахів треба привчати його до пострілу по дичині. В зв’язку з. тим, що з холостими пострілами собака вже ознайомлений за програмою попереднього дресирування, під час польового навчання слід привчати його до пострілу по дичині з наступним падінням птаха.

Серед мисливців існує думка, що острах перед пострілом у собак є природженою властивістю, але така думка склалась тому, що у деяких собак підвищена нервова збудливість. У зв’язку з цим треба бути особливо обереж­ним в польових умовах. Щоб привчити полохливого собаку правильно реагувати на зовнішні подразники, не рекомендується робити постріл безпосередньо при зльоті птаха і ще гірше примушувати потім собаку лягти. В результаті собака може лякатися не тільки пострілу, але й зльоту самого птаха.

В першу чергу слід домогтися, щоб собака при пострілі залишався спокійним. Частенько буває, що собака кидається до вбитого птаха і азартно рве його або пробує бігти за птахом, що злетів у повітря. Такі дії собаки є ре­зультатом недостатнього тренування його до пострілу.

Отже, спочатку і в польових умовах треба стріляти лише холостим зарядом, якщо ж собака залишається спокійним після зльоту птаха і вміє по команді лягати, тільки тоді можна переходити до пострілів по птаху, що слід вважати заключним етапом натаскування.

Якщо собака після падіння птаха кидається до нього, необхідно дати команду «даун» — «лежати». Якщо собака не підкоряється команді, треба його відвести до місця перебування в момент падіння птаха, покласти, поки не заспокоїться, і через деякий час підібрати вбитого птаха, не дозволяючи собаці подати його. Взагалі на першому етапі натаскування собаки не можна вимагати від нього подачі вбитої дичини, бо це негативно впливає на подальше закріплення досягнутих умовних рефлексів.

Поведінка власника собаки після вдалого пострілу також повинна бути абсолютно спокійною, бо всякий прояв гарячковості може стати приводом для собаки кинутись теж за господарем до птаха і порушити цим дисципліну, яка вироблена в період натаскування.

У подальшому він лягатиме і без команди, побачивши смачний шматочок. Коли щеня навчиться лягати за наказом, одночасно дають команду і підносять руку. Незабаром щеня буде лягати лише при піднесенні руки.

Після того як щеня засвоїть команду «лежати» з одночасним піднесенням руки, слід повільно відійти від нього на 3—4 кроки, не опускаючи руки і повернувшись до нього обличчям. Коли щеня встане і піде за господарем, треба повернути і покласти його на те саме місце і знову відходити з піднесеною рукою, повторюючи наказ «лежати».

Давши щеняті полежати 2—3 хвилини, господар кличе його до себе і дає що-небудь смачне. Поступово воно лягав як по словесній команді, так і по жесту.

У дресируванні мисливських собак досить складним е привчання щеняти до пострілу, яке здійснюється обережно і поступово. Найкраще це робити так. Під час прогулянки щеня спускають з повідка, подають команду «вперед», і на відстані близько 100 м, непомітно стріляють. Щеня обов’язково повернеться до господаря, але побачивши його спокійним і переконавшись, що нічого страшного не сталося, знову почне бігати. Цей прийом повторюють 3—4 рази. Після того, як собака звикне до пострілів на відстані, слід вистрілити коло нього вгору, а коли він підбіжить, погладити і дати смачного.

Собаку, який особливо нервово сприймає постріл, бажано під час прогулянок привчати до шуму вуличного руху, автомашин, які іноді несподівано дають звуки, схожі на постріл. Треба привчати щеня і до пострілу дуплетом, Якщо щеня, почувши перший на відстані постріл, злякається, треба підійти до нього або підкликати, погладити, дати смачного. Повторно слід стріляти через деякий час на більшій відстані тоді, коли собака цілком заспокоїться. Коли ж і в цьому випадку він лякається, потрібно припинити тренування і повторити його тільки наступного дня.

При тренуванні такого щеняти треба проявити терпіння і обережність. Слід підкреслити, що помилки, допущені власником собак при привчанні до пострілу, можуть викликати острах собаки перед пострілом і зробити його зовсім непридатним для полювання.

Коли собака звикне спокійно ходити біля ноги на не натягнутому повідку і буде добре реагувати на команду «назад», треба непомітно відстебнути поводок і продовжувати йти з ним. Якщо щеня виявить намір кинутися вперед, потрібно дати різку команду «назад». Цю команду, добре засвоєну, потрібно застосовувати і під час польового муштрування, коли собака намагатиметься кинутися за птахом.

Якщо свистіти і годувати буде тільки господар, то щеня швидко звикне до нього і буде відрізняти від інших членів сім’ї. Коли з якихось причин в перші дні щеня часом будуть годувати інші члени сім’ї, то до свисту привчати його має тільки мисливець.

Під час прогулянок після виконання наказу господаря, тобто підходу по свисту до нього, щеня треба заохочувати якимись ласощами. Спанієлі, як правило, після 2—3 прогулянок виконують команду дуже охоче.

Командам «не можна» і «візьми» щеня навчається під час годівлі, до якої він закликається свистом. Господар, давши собаці трохи поїсти, відтягує його від їжі, промовляючи команду «не можна». Хоч щеня буде вириватись, його треба утримати, спокійно повторюючи команду «не можна». Після того, як щеня заспокоїться, його відпускають і дають команду «візьми». Карати собаку можна тільки у виняткових випадках, тоді, коли він знатиме команду «не можна», але буде кидатися до їжі без команди. Виконанню команд «не можна» і «візьми» навчають також і під час польової муштри.