Собаки

Нормальна температура здорової собаки становить від 37,5 до 39°, а в щеняти па кілька десятих градуса більша. Під час захворювання загальний вигляд собаки різко змінюється. Він намагається забратися в тепле місце, стає малорухливим, у нього підвищується температура. Вимірюється вона звичайним термометром, який змазують вазеліном і на 5—7 хвилин вставляють у пряму кишку.

Найнебезпечніше захворювання у собак — це сказ, який може передаватись як іншим тваринам, так і людині. Розрізняють дві форми сказу: буйну і тиху. На першій стадії буйного сказу, через 2—3 дні після зараження, собака стає неспокійним, намагається забитися в темний куток. Потім починає кидатись на уявного ворога, кусає повітря, стає злим, намагається втекти і кусати все, що трапиться на шляху, після цього настає параліч задньої частини тіла, нижньої щелепи і тварина гине.

Люди покусані скаженими, бродячими або собаками з підозрою на сказ, повинні негайно з’явитись до лікаря. Вирішальне значення в боротьбі зі сказом має профілактичне щеплення, яке раз у рік роблять усім собакам у ветеринарних закладах.

Одна з найбільш поширених і небезпечних хвороб собак, особливо молодняка, це чума. Розрізняють три форми захворювання: легенева, кишково-шлункова і нервова. Ознаки захворювання собак чумою такі: запалення слизових оболонок носа, рота і очей, виділення гнійної рідини з носа та очей.

Такого собаку треба ізолювати в сухому і теплому місці й негайно звернутися до ветеринарного лікаря, пам’ятаючи, що хвороба па початку її легше піддається лікуванню. Тепер створена профілактична вакцина, яка може дати на перший період імунітет проти чуми.

Слід постійно стежити й за тим, щоб у собак не заводилися воші, блохи і волосоїди. Усі ці паразити, викликаючи сверблячку і розчіси, призводять до екземи і виснаження тварин. Щенята, уражені паразитами, значно відстають у рості і розвитку.

Різноманітні поранення, укуси, які часто бувають у собак, звичайно заживають без сторонньої допомоги. При великих і глибоких укусах рану слід промити розчином марганцево-кислого калію, а потім присипати ксероформом або йодоформом.

У період літньо-осіннього полювання собаку іноді кусають гадюки. В такому випадку ранку треба негайно розрізати, щоб зійшло більше крові, а на місце укусу іпухлини слід покласти холодний компрес з марганцевокислого калію.

Якщо собаку покусали бджоли або оси, то до ужалених місць корисно прикласти холодні примочки з слабкого розчину нашатирного спирту.

Основним завданням при натаскуванні нірного собаки вироблення у нього злості та сміливості. Притравку у штучній порі слід починати безпосередньо після проведення попереднього дресирування.

Притравку провадять трьома способами: на землі; в штучній норі та в природних норах. Тренування можна починати тоді, коли щеняті буде півроку, хоч інколи щенята починають працювати й раніше.

Притравку на землі здійснюють за допомогою підсадних звірів, якими можуть бути і бродячі в лісі коти. Під час зустрічі потрібно на нього нацькувати собаку, який заганяє кота на дерево і обгавкує. До цього способу натаскування вдаються тоді, коли собака не йде в нору, а мисливець не має іншого підсадного звіра — лисиці або енотовидного собаки.

Найкраще, звичайно, проводити притравку з лисицею або єнотовидним собакою, які в майбутньому будуть основними об’єктами полювання нірного собаки. У цьому разі натаскування необхідно проводити в закритій вольєрі, аби звір не зміг утекти. Звірю звичайно перев’язують морду, щоб він при першому кидку собаки не завдав тому травми, що може негативно позначитися па сміливості собаки. Якщо собака проявив злість та азарт при обгавкуванні звіра, можна починати .натаскування в штучній норі.

Тепер в ряді обласних рад УТМР організовано штучні двокільцеві нори, в яких можна провадити польові випробування та змагання нірних собак, але, звичайно, такі нори не завжди доступні мисливцям. Тому господарі молодих собак можуть провадити притравку в штучних примітивних норах. Розміри нори такі: ширина оду 20—25 см, висота до 35 см, довжина 5—6 м. Один кінець є входом у нору, а протилежний — тупиком, де нора має закінчуватися круглим або багатогранним котлом діаметром 60 см. Верх нори накривають дошками. Якщо довжина нори до 5 м, потрібно мати двосторонні чотири кришки. Вхідний отвір у нору та вхід у котел повинні бути двостулковими і закриватись металевими засувками — «шиберами» з отворами. Вони дозволяють затримувати звіра в норі і перекривати її в будь-якому місці. В середній частині нори невинен бути котел таких же розмірів, як і тупиковий, з шиберами з обох боків.

Притравку провадять так: через вхідний отвір впускають лисицю, переганяють її в перший котел і закривают шибером. Через 2 хвилини впускають у вхідний отвір молодого собаку, попередньо знявши з нього нашийник. Якщо собака без заохочування пішов до нори, зачиняють вхідний отвір шибером і він, підійшовши до котла, де знаходиться лисиця, і почувши запах останньої, починає обгавкування. Буває, що молодий, малодосвідчений собака відмовляється зайти до нори, тоді господар повинен підбадьорити його, ласкаво погладити і, натравлюючи звичним звуком (опрацьованим раніше), намагатись, щоб собака все ж таки ввійшов до нори. Continue Reading »

Нірні собаки, як і собаки інших мисливських порід, теж повинні пройти попереднє дресирування. У програму його повинно входити засвоєння таких навичок, як: а) з’являтись до гос­подаря на свист; б) ходити біля ноги без повідка; в) виконувати команди — «стояти», «лежати», «не можна»; г) з’являтись за безшумним сигналом; д) відшукувати та подавати предмети, що були закинуті.

Подавання предметів нірними собаками є досить важливою особливістю цієї породи. Адже собака, задушивши звіра в норі, мусить витягти його звідти. Коли ж він цього не зробить, мисливець повинен розкопувати нору, щоб видобути задушену здобич, що завдає великої шкоди відтворенню нірного звіра.

Спортивне полювання на лисицю проводять в осінньо-зимовий сезон, а найбільш вдале — в період перебування виводка в норі. Винищувати цих хижаків можна за спеціальним дозволом мисливських організацій.

Лисиця восени перебуває в норі головним чином у дощовий період, взимку під час завірюхи, відлиги, а іноді і в сильний мороз. Після великого снігопаду або з наближенням непогоди лисиця також відсиджується в норі.

Часто-густо буває, що лисиці ховаються в нору, рятуючись від переслідування гончаків. Тому полювання з нірними собаками можна сполучати з полюванням з гончаками, що збільшує добутливість. Наявність лисиці в норі нірний собака виявляє нюхом за вхідними слідами.

Підходити до нори мисливець повинен з великою обережністю. Слід обрати таке місце, звідки видно всі вхідні отвори до нори. Коли мисливець стає на місце, він повинен дотримуватись всіх правил маскування, урахувати напрям вітру, як і при загінному полюванні.

Коли мисливець пускає собаку у йору, він керує нею безшумними сигналами. Собака в норі, почувши звіра, починає обгавкувати його. Іноді лисиця швидко вискакує з одного з віднірків і потрапляє під постріл мисливця. Якщо в старій норі є багато віднірків, треба полювати вдвох або втрьох.

Якщо лисиця пішла в глухий віднірок, тоді потрібно чималий час, щоб собака, міняючись місцями з лисицею, примусив її покинути нору. Часом собака після стомливої роботи може вийти з нори. Тоді через кілька секунд лисиця також може покинути нору і з’явитись на поверхні так само несподівано, як і в першому випадку.

Успіх полювання повністю залежить від пильності та витримки мисливця. Йому необхідно знати, що інколи під час негоди в одній норі може бути 2—3 лисиці. Вони можуть вискакувати поступово, одна за одною, тому треба врахувати, що після відстрілу першої необхідно залишатись на місці, дотримуючись повної тиші, щоб не перешкодити вийти з нори й іншим лисицям.

Лайки серед інших порід є безперечно однією з найбільш цікавих собак.

Собаки цієї породи володіють багатьма досить цінними властивостями: а) досить великої сили комплексом чуття (нюх, слух та зір); б) природними нахилами до прояву майстерності та «доповіді»; в) лагідністю характеру та мисливським завзяттям, які допомагають успішно провадити натаскування па звіра та птаха; г) природною схильністю до в’язкого переслідування об’єкта полювання, до обгавкування птаха, що сидить, або звіра, який зупинився; д) винятковою вірністю своєму господарю при полюванні на великого звіра (ведмедя).

Необхідно відмітити, що використання собак цієї породи вимагає спеціального тренування у різних видах полювання, тому і вибір щеняти або дорослого собаки треба провадити під контролем секції породного собаківництва товариства мисливців. При придбанні щеняти треба знати, хто були його батьки та діди, які оцінки вони мали на виставках та польових випробуваннях, тобто мати гарантію, що з щеняти можна виростити доброго мисливського собаку.

Підбір плідників, спаровування, догляд за щенятами і сукою, дальше утримання та попереднє дресирування будуть подібними до вже описаних.

Наганяння гончаків потрібно починати з щеняти 10-місячного або ж річного віку, тобто тоді, коли воно стане фізично міцним. Якщо в цьому віці щеня починає ганяти звіра і охоче бере його слід, не можна давати йому великого навантаження, яке перевтомлює собаку, призводить до ослаблення кінцівок і всього організму в цілому.

До того, як взяти щеня в ліс для наганяння, воно повинно вміти ходити на поводку, бути слухняним, відчувати свою залежність, добре йти па поклик, не кидатись на свійських тварин тощо.

Для наганяння потрібно вибрати такі лісові угіддя, де є значна кількість зайців та лисиць. На підході до лісу не треба відразу пускати собаку, а слід трохи постояти, заспокоїти його, якщо він гарячкує, і дати йому прикорм. Потім слід увійти до лісу і, знявши нашийник, пустити собаку на пошук.

паратість (швидкість гону) собака саме під час тренування і полювання вдосконалює.

Пошук у собаки потрібно розвивати, перебуваючи в лісі, нагадуванням собаці про свою присутність. Гончак, знаючи, що господар тут, недалеко від нього, буде почувати себе сміливіше, виявляти ініціативу, поступово віддалятиметься, пошук стане більш широким і глибоким.

Не слід боятись, що гончак може заблудитись і не повернутись в кінці полювання. А тому не рекомендуємо до певного часу викликати собаку голосом, азартно манити його начебто на гарячий слід, користуватися трубою, бо така поведінка власника ніякої користі для розвитку широкого пошуку не дасть. Щоб не загубити собаку в лісі, необхідно коли-не-коли давати сигнали рогом. Гончак почує сигнал, триматиметься напряму мисливця і продовжуватиме пошук.

Деякі власники гончаків практикують наганяння мовчки, боячись своїм гучним порськанням підняти звіра. Такий метод наганяння є хибним, бо собака витрачає багато часу для перевірки місцеположення мисливця, припиняючи пошук дичини.

Не дозволяється силувати і карати собаку, якщо він відмовляється йти па пошук. Цим можна тільки залякати несміливого собаку, і він зовсім відмовиться від розшуків звіра. Краще з таким собакою частіше бувати в лісі і по­ступово привчати його до пошуку.

Правильним наганянням виробляється така важлива властивість гончака, як в’язкість під час гону. Гончак повинен гнати звіра доти, поки мисливець не вб’є його. Якщо гончак припинив гін, потрібно, не чекаючи його повернення, негайно підійти до місця сколювання та допомогти собаці знайти слід. Треба пам’ятати, що місце, де собака загубив слід звіра, завжди позаду від того місця, де він припинив гін. В цьому разі необхідно повернутись трохи назад і разом з собакою зробити коло.

Якщо собака відразу пішов у кущі і не боїться відійти від мисливця, потрібно вибрати собі стежку, просіку і йти по ній, заохочуючи його словами: «шукай, шукай, собачко», «знайди, знайди його», «підніми косого». Собака буде знати, що господар іде в напрямі її пошуку, а тому спокійно продовжуватиме пошук. Якщо звіра багато, гончак може швидко підняти зайця з лігвища і кинутись навздогін за ним, подаючи з великим азартом голос. Через деякий час гін може припинитись і гончак, загубивши слід звіра, повертається до господаря.  Мисливець повинен якомога швидше підійти на місце сколювання (де собака тимчасово загубив слід), заохотити гончака енергійно шукати втрачений слід. Коли ж гончак візьме слід, він ще з більшим азартом і голосом буде продовжувати гін звіра. Цим буде покладено початок наганяння, яке потрібно після цього систематично проводити в наступні дні. Continue Reading »

Спанієлі на Україні завоювали велику популярність і швидко поширились серед мисливців усіх областей. Полювання з спанієлем провадиться на болотну дичину (дупель, бекас, гаршнеп, болотна курочка, деркач), на польового та лугового птаха (перепел та сіра куріпка), на водоплавного птаха (качки всіх видів) та на борову дичину (тетерук, глухар та вальдшнеп). Полювання з цією собакою викликає великий спортивний інтерес і завжди буває вдалим.

Основною умовою цього є, звичайно, правильне дресирування та натаскування спанієля. Попереднє дресирування провадиться з 2-місячного віку тими самими прийомами, що й для інших лягавих. Основна природна властивість спанієля, якою він володіє в роботі, це подавання предмета, а в подальшому і дичини власникові. На опрацювання цієї навички власнику спанієля необхідно звернути якнайбільшу увагу, щоб собака подавав дичину чітко, безвідмовно з води та суходолу, не деформуючи тушки. Ці способи попереднього дресирування вже описані в розділах про дресирування лягавих та інших порід собак. На полюванні та під час польових випробувань спанієль повинен показати енергійний пошук галопом, нешироким човником, віддаляючись від мисливця по паралелях не далі як на 30 м. Така вимога ставиться, щоб забезпечити мисливцю можливість бути від птаха на відстані пострілу в момент його зльоту.

Взявши слід птаха або ж запах верхнім чуттям, спанієль переходить до напруженого пошуку, енергійно помахуючи хвостом. Наближаючись до птаха, що затаївся чи біжить, спанієль робить коротку зупинку, потім переходить на підводку швидкою ходою та піднімає птаха на крило, часто при цьому він подає голос. Після відстрілу дичини, за командою мисливця, спанієль повинен знайти вбитого птаха і принести його.

На випробуваннях оцінюють такі властивості спанієлей: нюх, швидкість та правильність пошуку, потяжку та підводку, настійність в роботі, красиву подачу вбитого птаха та слухняність.

Після попереднього домашнього дресирування щодо вироблення рефлексів у собаки під час виконання правил слухняності необхідно починати муштрування його у полі.

Польова муштра включає 3 основних прийоми: а) опрацювання пошуку; б) ознайомлення з птахами; в) привчання до пострілу при падінні дичини.

Щоб полювання з собакою було більш добутливим, а також давало відповідну естетичну насолоду, слід виробити у нього правильний пошук, який би забезпечував прояв собакою природжених інстинктів і навичок.

Керуючи собакою під час опрацювання пошуку, особливе значення має вже засвоєна собакою під час попереднього дресирування навичка — тривалий свист. Тепер же потрібно засвоїти нову навичку — короткий свист, який подається собаці при повороті його на нову паралель, одночасно з жестом руки, який вказує, в якому напрямі собака повинен рухатись. Ці команди дадуть можливість привчити собаку робити пошук човником. Необхідно мати на увазі, що рух собаки повинен проходити весь час проти вітру. Це забезпечує уловлення запаху птаха верхнім чуттям.

З першого виходу в поле слід користуватись так званою чок-кордою. Це — шнур завтовшки з олівець і завдовжки 20-25 м, з одного боку якого приладжують карабін, що може обертатись, а з другого боку зроблена петля для тримання шнура в руці.

Перед пуском собаки господар подає команду «даун» або «лежати» і, поклавши собаку, відходить на 4-5 кроків, а потім, повертаючись обличчям проти вітру, подає собаці команду «вперед». Одночасно він рухається в напрямі по­шуку доти, поки собака не пройде 20 м, тобто на відстань довжини чок-корди. Після цього власник собаки подає тривалий заключний свист, і собака повинен повернути за вказівкою руки ліворуч. Мисливець також повинен рухатись ліворуч, поки собака не виконає другу паралель човника.

Якщо собака не слухає свисту, потрібно зробити ривок кордою, який примусить зробити його поворот на паралель. Якщо собака йде в напрямі власника, останній повинен змотувати в руках шнур і знову відпускати його, коли собака віддаляється на паралель. В кінці відстані знову подають команду тривалим свистом, щоб собака зробив поворот. Таким чином, собака вчиться долати паралелі пошуку, який матиме форму човника.

Під час пошуку собака буде зустрічатися з птахами, за якими спочатку буде ганятися. В такому разі потрібно дати команду «не можна» і водночас зробити ривок кордою. Це змушує собаку відвикати кидатися за птахом.

Під час полювання собака, ознайомившись з своєрідним запахом добутих птахів, потім не буде звертати увагу на інших, не мисливських, птахів.

Всі наступні тренування мають проходити проти вітру з використанням чок-корди. В результаті цих тренувань собака повинен засвоїти рух човником, який повинен бути перпендикулярним до напряму вітру. Другий прийом тренування в польових умовах полягає в ознайомленні собаки з птахами.

У собак спортивних порід — пойнтерів, сетерів, курцхаарів і дратхаарів знайомство з птахами проходить шляхом прояву природженої властивості — стойки над птахом, якого почув собака.

У деяких собак ця природна властивість проявляється досить швидко, не більш як за 3—5 виходів у поле. У інших собак стойка виявляється тільки після 10 і більше виходів у поле. Це пояснюється індивідуальними особливостями.

Мисливський собака повинен не тільки робити стойку над птахом, якого він відчув, але й відрізняти один запах від іншого. Для цього потрібно, щоб собака часто зустрічався з різними птахами, що досягається великою, виходів у поле чи на болото. Стойка собаки над птахом не є межею його роботи. Надалі він повинен виробити відчуття запаху на деякій відстані, граничній для його нюху, а після стойки впевненою підводкою підняти птаха на крило, тобто підвести під постріл господареві, і під час зльоту птаха залишитись спокійно на місці стойки.

Щоб закріпити стойку, потрібно також, як і при опрацюванні пошуку, використовувати чок-корду доти, поки у собаки не зникне намір кидатись за дичиною під час зльо­ту. В міру того, як у собаки виробляються згадані рефлекси, зменшується поступово потреба в чок-корді, і надалі собаку зовсім звільняють від неї. Continue Reading »

До команди «лежати» щеня привчають з місячного віку. Для цього після команди змушують щеня лягти, натискуючи на спину. Даючи команду «лежати», тримають в такому стані щеня близько хвилини і дають йому в цей час що-небудь смачне. Як тільки він з’їсть, його відпускають. Після цього показують йому другий шматочок ласощів, тримаючи в лівій руці. Щеня, природно, кинеться до їжі. Тоді знову треба подати команду «лежати», натиснути на спину, покласти щеня і дати йому обіцяне. Щеня швидко зрозуміє, що смачне дають йому тоді, коли він лежить.

У подальшому він лягатиме і без команди, побачивши смачний шматочок. Коли щеня навчиться лягати за наказом, одночасно дають команду і підносять руку. Незабаром щеня буде лягати лише при піднесенні руки.

Після того як щеня засвоїть команду «лежати» з одночасним піднесенням руки, слід повільно відійти від нього на 3—4 кроки, не опускаючи руки і повернувшись до нього обличчям. Коли щеня встане і піде за господарем, треба повернути і покласти його на те саме місце і знову відходити з піднесеною рукою, повторюючи наказ «лежати».

Давши щеняті полежати 2—3 хвилини, господар кличе його до себе і дає що-небудь смачне. Поступово воно лягав як по словесній команді, так і по жесту.

У дресируванні мисливських собак досить складним е привчання щеняти до пострілу, яке здійснюється обережно і поступово. Найкраще це робити так. Під час прогулянки щеня спускають з повідка, подають команду «вперед», і на відстані близько 100 м, непомітно стріляють. Щеня обов’язково повернеться до господаря, але побачивши його спокійним і переконавшись, що нічого страшного не сталося, знову почне бігати. Цей прийом повторюють 3—4 рази. Після того, як собака звикне до пострілів на відстані, слід вистрілити коло нього вгору, а коли він підбіжить, погладити і дати смачного.

Собаку, який особливо нервово сприймає постріл, бажано під час прогулянок привчати до шуму вуличного руху, автомашин, які іноді несподівано дають звуки, схожі на постріл. Треба привчати щеня і до пострілу дуплетом, Якщо щеня, почувши перший на відстані постріл, злякається, треба підійти до нього або підкликати, погладити, дати смачного. Повторно слід стріляти через деякий час на більшій відстані тоді, коли собака цілком заспокоїться. Коли ж і в цьому випадку він лякається, потрібно припинити тренування і повторити його тільки наступного дня.

При тренуванні такого щеняти треба проявити терпіння і обережність. Слід підкреслити, що помилки, допущені власником собак при привчанні до пострілу, можуть викликати острах собаки перед пострілом і зробити його зовсім непридатним для полювання.

Під час прогулянок поводок беруть у ліву руку і ведуть щеня біля лівої ноги. Коли воно натягує поводок, дають команду «назад» і ривком повертають його до ноги. У перші дні прогулянок треба відстебнути поводок і дати команду «вперед». Звільнене щеня обов’язково кинеться вперед і незабаром засвоїть цю команду.

Коли собака звикне спокійно ходити біля ноги на не натягнутому повідку і буде добре реагувати на команду «назад», треба непомітно відстебнути поводок і продовжувати йти з ним. Якщо щеня виявить намір кинутися вперед, потрібно дати різку команду «назад». Цю команду, добре засвоєну, потрібно застосовувати і під час польового муштрування, коли собака намагатиметься кинутися за птахом.

Застосовувати свист, тривалий, певної тональності можна як закличну команду, а короткий, різкий свист має навчити собаку переходити на нову паралель тоді, коли його будуть навчати пошуку під час польової муштри. До тривалого свисту треба привчати щеня з перших днів після відлучення від матері, кожного разу під час годування.

Якщо свистіти і годувати буде тільки господар, то щеня швидко звикне до нього і буде відрізняти від інших членів сім’ї. Коли з якихось причин в перші дні щеня часом будуть годувати інші члени сім’ї, то до свисту привчати його має тільки мисливець.

Під час прогулянок після виконання наказу господаря, тобто підходу по свисту до нього, щеня треба заохочувати якимись ласощами. Спанієлі, як правило, після 2—3 прогулянок виконують команду дуже охоче.

Командам «не можна» і «візьми» щеня навчається під час годівлі, до якої він закликається свистом. Господар, давши собаці трохи поїсти, відтягує його від їжі, промовляючи команду «не можна». Хоч щеня буде вириватись, його треба утримати, спокійно повторюючи команду «не можна». Після того, як щеня заспокоїться, його відпускають і дають команду «візьми». Карати собаку можна тільки у виняткових випадках, тоді, коли він знатиме команду «не можна», але буде кидатися до їжі без команди. Виконанню команд «не можна» і «візьми» навчають також і під час польової муштри.